---

Анастасія Федорівна Федош із Борщева прожила важке, сповнене смутку і болю життя. На її долю випала війна, рання смерть батька, голод, холод, пізніше – смерть двох дітей. Сказати, що її доля була нелегкою – це нічого не сказати. Але вона вистояла і вижила, як і багато тих, кого в далекі сорокові роки примусово виселяли із рідних земель з української Лемківщини. Та це й не дивно, бо ж лемки – народ живучий, працьовитий, а ще – співучий. Саме пісня і велика любов до життя, за словами Анастасії Федош і допомагали їй вистояти на тернистих дорогах долі.

Скільки переспівала пісень за своє життя, моя співрозмовниця не бралась ніколи рахувати. А знає вона їх більше двохсот. Є серед них і відомі, такі як « Ой верше мій, верше», « Там, на Лемковині», « Тиха вода», і такі, які мало хто чув, які залишились у пам`яті ще з дитинства. Щоправда пані Надія забуває слова до деяких пісень, бо вік уже солідний – 84 роки, і пам'ять уже не та.

-Ще до сьогодні пам’ятаю вірш, який розказувала у дев`ять років , слово у слово, а спитайте мене нині, де я поставила якусь річ щойно– не згадаю, - каже Анастасія Федорівна. – Ой, ой, я за своє життя стільки пережила, що нікому б такого не побажала! Але співати любила завжди, ще й тепер правнукові колискові співаю, я їх теж багато знаю.

Пані Анастасія походить зі співучого роду Хом`якових, як їх називали у рідному селі Зиндранова на Лемківщині, що розташоване поблизу словацького кордону. Батько був сільським інтелігентом, війтом, а ще – чудовим музикантом, або «гудаком» по-лемківськи. У їхній новій і добротній хаті була одна велика кімната, де щонеділі проходили танці. Батько грав на баяні, скрипці, йому допомагало ще двоє музиків, і виходила така імпровізована вечірка. Усе село сходилось до Хом`якової хижі, аби поспівати і потанцювати.

- Я пригадую, як я витанцьовувала на тих вечорницях, як співала з дорослими і як то усім тоді було весело! – розповідає Анастасія Федош. – Мої батьки і ми, діти, важко працювали, але відпочивали весело. Батько був на заробітках в Канаді, а як приїхав, побудував хату,купив поле, коні, ліс, і так ми газдували. Жили в достатку, не бідували, і так було б далі, якби не війна.

Батька пані Анастасії забрали до німецького концтабору, звідки він не повернувся, прийшло лише повідомлення про його смерть. Але де саме він закінчив свій земний шлях, де похований, родина так і не дізналась.

- Я залишилась за старшу, бо ще крім мене було в мами двоє молодших дітей, - згадує Анастасія Федорівна. – В 16 років вийшла заміж, вже була вагітною, як нам прийшли із сільради і повідомили, що будуть відселяти звідси. Сказали, щоб погодилися їхати добровільно, бо у такому випадку у «великій Україні» дадуть будинок, поле, запевняли, що біди не знатимемо. А як не погодимось добровільно, то депортують силою, але нічого не отримаємо. І ми прийняли ці умови, іншого вибору в нас не було. Правда, дали нам забрати із собою все, що хочемо, а потім речі погрузили на дві фіри і відвезли із пожитками на залізничну станцію.

Холодної осені товарняк із родиною Федошів і ще багатьма сім`ями з інших сіл Лемківщини десять днів їхав до Дніпропетровська - нового місце проживання у «великій Україні». Холод був такий, що жити не хотілося, вагітна пані Анастасія обморозила собі ноги, які потім ще довго лікувала. В залізну «буржуйку» випадково попала смола і вона забилася, люди рятувалися, хто як міг. На залізничних станціях із мертвих солдат знімали портянки і чоботи, бо іншого порятунку від холоду не було.

-Ми вже рахували дні, коли приїдемо до Дніпропетровська, - продовжує свою розповідь Анастасія Федорівна. – Думали, що нас там чекають… Та то все були байки. Замість хати отримали маленьку кімнатку в будинку, де ще мешкала господиня. Так ми й жили там п’ятеро: мама, брат із сестрою і я з чоловіком. Пішла я в бригаду колгоспну з мамою і чоловіком працювати, але ми тяжко бідували. Та й тужили за рідним домом, родиною, яка була вивезена на західну Україну. Ото якось і вирішили перебратися поближче до них, бо в Борщеві жила мама мого чоловіка. А тут ще й я на самого Івана хлопчика народила, назвала його Іванком, довелось відкласти поїздку. А вже як він трохи підріс, продали ми корову, бараболі і вирішили їхати. І тут – нова біда: захворів мій Іванко в дорозі і помер. І що я мала з ним робити? Де мала поховати? Зняла хустку з голови, з неї пошила йому сорочечку, замотала в коц і везла мертвого аж до Борщева. Там вже поховала…

І на Західній Україні життя було нелегке. Якраз почався голод 47-го року. Мама пані Анастасії ходила вимінювати речі на продукти аж за Львів. Привезе трохи зерна, картоплі, буряків, і так виживали помалу. А ще рятувала корова – єдина сімейна годувальниця.

-Знаєте, коли я чую, як сьогодні люди, а особливо молоді, нарікають на життя і нестатки, то так і хочу сказати: « Не нарікайте, побійтеся Бога! Бо ви не знаєте що таке голод, а я знаю!», - емоційно розповідає моя співрозмовниця. – Зараз ідіть в магазин – і там все є, маєте й кусок городу, щоб обробити, тож працюйте. Але не мерзнете і не голодуєте, як ми колись, і за це будьте Богові вдячні!

Усе життя Анастасія Федорівна пропрацювала в колгоспі, у неї народилося ще четверо дітей, та одна донечка померла від віспи. Змирилася і з цією втратою .

Що їй допомагало вижити, вистояти, не зламатись? Пані Анастасія стверджує, що дуже любить життя, людей, пісню. Можливо, саме стійкість її характеру і допомогла у всіх житейських перипетіях та бідах. Час лікує, гоїть рани. Хоча навіть тепер, коли жінка згадує про те, що пережила, їй здається, що усе це відбувалось не з нею, і сама дивується: як могла стільки витерпіти?

Анастасія Федош дуже любила ходити на весілля, там вона була душею компанії, на неї всі з нетерпінням чекали, бо знала багато обрядових і вінчальних пісень, приповідок.

-Ой і находилася я по весіллях! – сміючись розповідає.- У нас, лемків, так було заведено: родина, не родина, а на весілля всіх просять. А не прийдеш – то ображалися. То я і до Глибочка, і до Більче –Золотого ходила не знаю по скільки разів. А якось сама пішла на весілля, без чоловіка, бо він захворів. Гуляли ми там два дні і дві ночі! Я додому прийшла над ранок, від співів захрипла, голос втратила. А мій чоловік і каже мені: « Але ж ти і погуляла, жіночко, на славу!» Добрий був у мене чоловік, розумів мене, любив, ніколи я з ним не сварилася. Колись у нас на весіллі співали таку пісню мамі нареченої:

«Думалась мамічко, же ми ся не збудеш,
Які повідала, жи плакати будеш.
А плакати будеш по сім раз в годині
Як ти си подумаш о своїй дітині.
Віддалась мя мамцю заміж за Брезину
Жеби м не ходила до тя на гостину,
А я ліс Брезину довкола обійду
До своєй мамічкі на гостину прийду.
Най би ми наляла хоч келішок вина
У своєй мамічкі все гостина мила»

Ще багато пісень співала мені пані Анастасія. Це прекрасні, колоритні пісні народу, який вирвали з корінням, розпорошили по світу. Але той народ гуртується, несе свою культуру, примножує, не забуває і знає, якого він роду-племені.