---

Сьогодні природним середовищем формування української національної культури є передусім місто, адже саме воно ґарантує їй необхідну для розвитку концентрацію інтелектуальних і фінансових ресурсів. Все ж протягом століть, у “сиву” давнину, основна людська маса проживала на селі, отже саме сільські громади були замовниками для чергових поколінь фолкльорних творців і майстрів рукоділля, яких надбаннями понині захоплюється кожний чутливий на красу міщанин. Найбільш візуально помітною спадщиною давнини є сакральна архітектура – спільний твір теслів, іконописців та конструкторів іконостасів.

Звичайно – людині притаманне шукання всього, про що можна сказати, що воно “най!” В області української архітектури таке “най” легко знайдемо і на Закерзонні, адже попри всі навмисні руйнування, які у 1920-1930-их роках захопили Холмщину з Південним Підляшшям, а після виселень у 1944-1947 роках поширилися й на Надсяння та Лемківщину (загалом фізично знищено кожну другу церкву – якщо не більше), збереглося тут ще чимало справжніх перлин, якими можемо позмагатися з “усією Україною”. Звісно, куди нам до фундованих Ярославом Мудрим і його родичами та нащадками соборів Києва і Чернігова. Але у царині дерев’яної архітектури найдавнішим церквам розташованим на берегах срібнолентого Сяну важко знайти конкуренцію – як за віком, так і за архаїчністю форми, котра дає нам змогу уявити собі архітектурний стиль дерев’яного сакрального будівництва давньої України, може навіть і княжої доби.

До цього найархаїчнішого кола архітектурних шедеврів Надсяння належать передусім церкви у Радружі та Горайці (Любачівський повіт Підкарпатського воєводства). Побудовані вони приблизно 1585 року, тому можна їх зарахувати до найстаріших пам’яток цього типу у загальноукраїнському маштабі, як бо стверджують автори найновішої академічної “Історії українського мистецтва” (том 2-й) автентичних зразків дерев’яного церковного будівництва з-перед середини XVI ст. до нас не дійшло, а поширені в літературі роки 1502-1510 як дати спорудження церков у Дрогобичі, Ковелі та, знову ж надсянському, Улючі не можуть сприйматися інакше, як апокрифічні. Сюди зараховується також небагато молодша, бо з початку XVII ст., церква у Кругелі-Великому під Перемишлем та ще дві церкви зі зламу XVII-XVIII ст. – у Рудці в Ярославському повіті (1693 р.) та недалекому від Любачева Лукавці (1701 р.).

Як бачимо на доданих тут світлинах прикметні церквам тим три окремі квадратні зруби, з-посеред яких виділяється своєю висотою неф, прикритий такою ж квадратною копулою у формі оборогу. До речі, подібну архітектурну форму має дещо старша мурована церква у селі Посада-Риботицька, якої архітектурний ансамбль зформувався між кінцем XIV та початком XVI ст. Згодом, включно з ХІХ ст., продовження цієї середньовічної архітектурної традиції бачимо у церковному будівництві Бойківщини – на Закерзонні її зразком є побудована 1791 р. церква у Смільнику б. Устриків-Горішніх (територія ця до 1951 р. була в межах України).

Згодом, можна гадати, що під впливом бароккової мурованої архітектури, квадратне звінчання заступає восьмибічна копула (звісно крита ґонтою) – зразки церков цього архітектурного типу на Надсянні збереглися в Хотинці (1600), Улючі (1658), Корчмині (1658), Гребенному (1685), Рівні (поч. XVIII ст.), П’ятковій-Руській (1732), Поздячі (1737) та Чертежі (1742).

Зараз ці всі храми, з котрих деякі перебували на грані загибелі, у задовільному технічному стані – відновлені за державні і суспільні кошти та пропаґуються як туристичні атракції реґіону. На жаль, водночас треба з огірченням сказати, що в більшості це лише оболонки стін із залишками розписів та кириличними записами про дату спорудження на одвірках, адже їхнє нутро позбавлене обладнання характерного для церкви – іконостасів, ікон, хоругов. Його частина потрапила до музейних фондів у Ланцуті та Сяноці, але більшість після виселення українських парафіян і священиків була втрачена – знищена або вкрадена. Позитвиним винятком є тут церква у Хотинці, 1990 р. повернута греко-католикам, у якій зберігся іконостас.

Все ж присутність цих старовинних церков, навіть у такій “урізаній” формі, надалі дозволяє відчути українське минуле цієї землі – не лише її уродженцям та їхнім нащадкам, але і мандрівникам з-над Дніпра. Адже як написав у своїх роздумах, навіяних прогулянкою надсянськими сторонами, молодий мешканець біля київських Броварів Олександер Бобко: “Давнина не те, що зникло і вже нікому непотрібно, а те, що з’єднує нас з предками, власне самі предки і ми – їхні нащадки. Доки стоїть на Закерзонні те, що створювалось нашими предками, доки ще можна відчути запах дерев’яних церков, доки старі надписи промовляють до нас, ці землі є частиною духовного простору України”.