Лемки і Лемківщина

На сторінках нашого порталу ми пропонуємо погляд відомого російського історика Михайла Дронова на історію і культуру найзахіднішої Русі – Лемківщини або Лемківської Русі.

Сторінки історії і культури найзахіднішої Русі
Михайло ДРОНОВ, історик


'ЛемкиЛемки... Як дивно і навіть дещо смішно звучить дане слово для вуха, великороса. Не дивлячись на це, лемки — географічно найбільш західна група східного слов'янства, територія компактного проживання якої, Лемківщина, або Лемківська Русь, не належала ні Російській імперії, ні Радянському Союзу. Лише на хвилі тимчасових військових успіхів російської армії в Першу світову війну було оголошено про входження Лемківщини до складу Росії, проте внаслідок несприятливих історичних обставин політично з'єднатися з повнотою Русі (Східної Славії) лемкам так і не було призначено. Аж до теперішнього часу доля Лемківщини міцно пов'язана з Польщею.

Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників XIX — початку XX ст. відносило лемків до малоросів, одночасно підкреслюючи в їх культурі як архаїчні риси, так і сильний вплив західнослов'янських сусідів — словаків і поляків. Разом з цим, багатовікове проживання лемківського племені в іншоетнічному оточенні лише зміцнило їх вірність східному християнству і усвідомлення своєї приналежності до світу Русі. На відміну від інших західних груп східних слов'ян, бойків, гуцулів і ін., найзахідніші горці — лемки — особливо наполегливо чинили опір українофільській ідеології, що охопила сусідні з Лемківщиною землі ще в II половині XIX ст. У літературі стосовно способу життя лемків нерідко можна зустріти термін одрубність, що свідчить про їх значну самоізоляцію і консерватизм.

Практично все XX століття неодноразово перевірялася стійкість лемківських національно-релігійних переконань. У Першу світову війну це був концтабір Талергоф, що майже знищив лемківськую інтелігенцію. Після закінчення Другої світової, на основі радянсько-польських домовленостей лемки піддалися насильницькому виселенню з рідних земель в УРСР. Ті ж, що залишилися, були переселені на очищені від німців західні землі Польщі. Сама Лемківщина була знов заселена прийшлим польським населенням. Повернення, починаючи з 50-х рр., декількох тисяч лемків із західних територій на батьківщину частково змінило ситуацію, проте говорити про компактне лемківське населення на Лемківщині після цього вже не доводиться. Багато лемківських сімей, розкинутих по всій Польщі, полонізувалися.

Лише 80-90-і рр. XX в. стали для лемків — тих, що повернулися в гори, і тих, хто так і жив у західній частині країни — періодом власного відродження. Одночасно лемки, що залишилися на Україні, не тільки майже повністю втратили власну специфіку, але і стали своєрідним пропагандистським знаряддям в цілях подальшої українізації Карпатської Русі.

Точно визначити чисельність лемків не представляється можливим. Згідно останнього перепису населення (2002 р.) в Польщі проживає лише 5900 лемків. Проте відповідно до аналітичних даних, польськими громадянами є близько 60 тисяч людей лемківського походження. Ще близько 90 тисяч лемків та їх нащадків живе на Україні[1]. Численні нащадки лемківських емігрантів проживають на Американському континенті. Не претендуючи на вичерпність даного, переважно публіцистичного, нарису, ми постараємося стисло познайомити читача з основними відомостями про лемківську культуру і нелегке минуле лемків і Лемківщини.

Назви

Етнонім лемки (ч.р., од.— лемко, ж.р., од. — лемкиня), висунутий дослідниками і інтелегенцією в XIX ст., розповсюдився як самоназва в народному середовищі тільки в I половині XX сторіччя. До цього лемки, як і жителі Угорськой Русі (східнослов'янських етнічних територій в Угорському королівстві), найчастіше називали себе руснаками[2]. Також стосовно них, особливо нелемками, використовувався поширеніший в інших регіонах етнонім русини. Найбільш вірогідне пояснення карпатського прізвиська лемко, що згодом послужило основою для етноніма, полягає у діалектних відмінностях лемків, які добре помітні в нелемківському середовищі. Конкретно, йдеться про частинку лем (лише, тільки), ймовірно запозичену у сусідів словаків (ср. східнословацьке sem, словацьке літ. lem).

Саме від імені лемків територія їх мешкання одержала в літературі назву Лемківщина (польськ. Lemkowszczyuna). Стало звичним і ретроспективне використання даного терміну стосовно періодів, коли ця назва ще не була відома. Також, переважно в старих виданнях, можна зустріти словосполучення Лемківська Русь. Самі лемки любовно називають свою батьківщину Лемковина.

До речі, новий етнонім хоча частково витісняв, але не протиставлявся старим етнонімам з коренем рус- (руснаки, русини, і т.д.). Русь, як національно-релігійне поняття, як велика Батьківщина, частиною якої була і мала батьківщина Лемківщина, по суті традиційно була основоположним елементом лемківської картини світу. З іншого боку, етнонім лемки, що став символом і етнографічних, і ідеологічних відмінностей лемківського населення від східних сусідів, що переважно прийняли українську ідентичність, активно протиставлявся і протиставляється іншому новому етноніму — українці. Лемківський історик о. Іоанн Полянський (1888-1972, псевд. Лемкин), таким чином відізвався про національну приналежність і етнонімії Лемків: «Лемкы национально належат до великой родины славянско-русской. Название "Русь" было для них завсегда святым, а идея славянска лежала всегда глубоко в их сердци. Сами называют себе Русинами, Русскыми, Руснаками, Лемками. Хотяй в послгдиых часах старанося нашмарити лемкам назву "украинец" на означение их народности, а одновременно змінити их дотых-часову политичну ориентацию до сего часу лемкы той назвы не прийняли, ани свойой ориентации политичной не змінили»[3].

Територія

На початку XX ст. Лемківщина, як одна з складових частин Карпатської Русі, розташовувалася на заході Галіції в південних, гористих частинах семи повітів: Новосанчівського, Горліцького, Ясельського, Кросненського, Сяноцького, Ліськського і Новотаргського. Лемківщина в найвужчому сенсі слова знаходилася між річками Ослава на сході і Попрад на заході. Окремо слід згадати лемківський етномовний острів з чотирьох сіл за Попрадом (т.з. Русь Шляхтовська). Між Ославою і Сяном була перехідна лемківсько-бойківська територія, жителі якої також нерідко іменували себе лемками[4]. Південним рубежем була межа між австрійською і угорською частинами Габсбургськой монархії (нині між Польщею і Словаччиною). Орієнтуючись виключно на етнографічні і мовні ознаки, багато етнологів розглядають як складові частини Лемківщини значні території Пряшеівщини в Словаччині і навіть окремі райони Закарпатської області. Проте такий підхід ігнорує принципово різні історичні долі цих регіонів, а головне — відсутність лемківської самосвідомості у жителів згаданих територій. Слід сказати, що багато в чому спірно і саме застосування класифікації етнографічних груп на північних схилах Карпат стосовно південних схилів[5], хоча спорідненість східнослов'янського населення по обох схилах не береться під сумнів.

Мова

До характерних особливостей мови лемків відноситься постійний наголос на передостанньому складі, як в польській мові і східнословацькому прислівнику. Це об'єднує їх з жителями західної і центральної Пряшівщини і відрізняє від всієї решти східних слов'ян, яким властивий рухомий наголос. У словарному запасі присутня як типова східнослав΄янська лексика, так і численні західнослов'янські запозичення. Наголошується і фонетична своєрідність (глибоке карпатське -ы- та ін.).

Автор призначеного для лемків «Карпаторусського букваря» Дмитро Віслоцкий (1888-1968, псевд. Ваньо Гунянка) таким чином, просто і дохідливо, визначав місце лемківської мови в рамках всього східнослов'янського масиву і її специфіку: «По своей бесъдъ русскiй народъ делится на великороссовъ, малороссовъ, або украинцевъ, бълороссовъ и лемковъ. Малорусска або украинска бесъда подобна до великорусской своимъ акцентомъ, бълорусска произношенiемъ, а наша лемковска корень всъмъ тымъ бесъдамъ. В нашой лемковской бесъдъ найдеме слова великорусски, котры забыли украинцы, найдеме украински, котры забыли великороссы, найдеме и белорусски. То значить, што наша лемковска бесъда коренна бесъда всего русского народа. Слова у насъ коренны русски, а акцентъ словацкiй и польскiй. Пришолъ отъ того, что мы слухаме много польской и словацкой бесъды, бо зме съ ними въ сусъдствъ»[6]. Дана цитата, хоч і належить любителю від мовознавства, вельми влучно підкреслює змішення в лемківській мові архаїки і новітніх запозичень.

Статті на лемківському говорі почали з'являтися у пресі ще з кінця XIX в. Лемківська інтелігенція використовувала в літературних цілях російську мову, з більшими або меншими вкрапленнями діалектної мови («язычие»). Тривалий час віддавалася перевага етимологічному правопису. У 1934 р., як альтернатива українській мові, що нав'язувалася лемкам, вперше кодифіковано лемківську літературну мову, що знайшла активне застосування в пресі і освіті. У 2000 р., орієнтуючись на старий варіант, з урахуванням сучасних умов лемківську мову кодифіковано знов.

Етногенеза

У лемківській етногенезі залишається ще багато спірних питань. Тому недивно, що представники різних національних історіографій і прихильники різних етнополітичних поглядів тлумачать її абсолютно по-різному, дераз абсолютизуючи значущість одних етапів або повністю ігноруючи саму наявність інших.

Як відомо, на території майбутньої Лемківщини проживали білі хорвати. Їх прямими нащадками нерідко схильні себе вважати лемківські інтелігенти. Цим нібито і пояснюються сильні сучасні відмінності лемків від сусіднього східнослов'янського населення. До подібних стереотипів (мабуть, не зовсім безпідставним) відноситься віра у те, що предки лемків прийняли хрещення безпосередньо від Кирила і Мефодія в IX ст., тобто більш ніж на сторіччя раніше офіційного хрещення Русі князем Володимиром.

В цілому, погляди академічних дослідників діляться на дві групи. Східнослов'янські фахівці часто вважають Лемківській клин спадщиною ще Київської Русі, межі якої проходили значно західніше, ніж це прийнято в польській історіографії. Під натиском польських колоністів русини залишилися лише в гірській місцевості, не привабливій в економічному відношенні. Польські автори, навпаки, переважно позв΄язують лемків з т.з. волоською або волосько-російською міграцією, що зустрілася з тим, що вже було тут з XIII в., польським населенням [7].

Духовна культура

Лемки як субетнічна одиниця в рамках Русі, в різних сферах життєдіяльності характеризуються наявністю, з одного боку, рис, властивих іншим східним слов'янам, а з іншого боку — втрачених в інших східнослов'янських регіонах архаїчних рис і, особливо, відмінностей, викликаних польсько-словацьким сусідством. Примітно, що контакти із словаками і поляками впливали на лемківську культуру в часі і просторі далеко не рівномірно. Зберегтися в чужому, переважно римсько-католицькому оточенні як самостійна група лемкам допомогла прихильність до православ'я (після введення унії — до східного обряду). Відоме строге лемківське благочестя і традиційно висока мораль. Парадоксальне поєднання в духовній культурі лемків старого і нового, церковного і мирського, ми проілюструємо витягами з праці «Русское население по восточному склону Карпат», що належить перу вітчизняного славіста Нила Олександровича Попова (1833-1891 /92): «Вообще о Лемках надо сказать, что они народ добрый, сохранивший чистоту нравов, народ, который живя в тишине, далеко от житейских бурь и страстей, сдерживается своей верой и в церкви находит свое прибежище, свою жизненную мудрость. Лемки любят свой обряд, украшают, созидают храмы и охотно приносят труд свой в жертву церкви. Религиозный дух Лемка отражается и в его ежедневной жизни и обычаях. Он привык всякое дело начинать и кончать с Богом. Живое религиозное чувство, сильная вера имеют благодетельное влияние на жизнь нравственную. По этому понятно, отчего у Лемков мало преступлений. Злодеев даже вовсе нет. Лемко в состоянии украсть лишь щепотку соли или ремень, и то если находится в крайней нужде; о более крупном воровстве между Лемками не слыхать. Лемко любит слушать о новостях, но не любит их вводить у себя, хотя бы от того была выгода. Лемки, как весь народ русский, очень любят петь. Песни Лемков можно разделить на распеваемые при работе, при пляске и во время отдыха, на песни свадебные и колыбельные. Первые по содержанию и происхождению словацкие. Они поются чаще на полусловацкой и полурусской речи, и воспевают предметы более близкие Словакам, чем Русским. Правда, есть песни чисто русские, но их очень мало, да и содержание их таково, что можно отнести ко всякой народности»[8].

Донині лемківські пісні, що все-таки відрізняються і від словацьких, і від бойківських або гуцульських, що за традицією колективно виконуються у сімейному колі, об'єднують лемків в Карпатах і далеко від рідного краю. У сучасному світі саме фольклор — головний символ лемківської культури.

Матеріальна культура

На перший погляд, матеріальна культура лемків є біднішою і утілітарнішою, ніж, наприклад, у гуцулів. Проте в контексті всієї Східної Славії її елементи практично відразу впізнанні, будучи різко відмінними від лубкових зображень тих же гуцулів (не говорячи вже про запорізьких козаків). Якраз в цій сфері понад усе виявилися контакти лемків зі західнослов'янськими сусідами.

Щоб показати відмінності від інших регіонів Русі, ми приведемо вельми щире сприйняття специфіки лемківської народної архітектури і одягу анонімним російським українофілом почала XX століття: «В плане хат есть тоже значительные изменения с общеукраинским типом: они делаются тоже из трех срубов, но в одном из них помещается чистая комната «свгтлиця», а в другом не комора, как на русской Украине, а пекарня, т.е. кухня. Очень любопытный архитектурный тип представляют собой лемковские церкви. Это сооружения того же трехкупольного типа, какой мы видели в галицкой равнине и у бойков, но с той разницей, что самым высоким срубом с наиболее высоким куполом в них является не средний, а входной, т.е. западный, так что восточный, т.е. алтарный, купол оказывается самым низким, за ним следует более высокий центральный и, наконец, самый высокий — входной, в котором обыкновенно устраивается колокольня. Такому же влиянию со стороны словаков подверглась несомненно и одежда лемков. Начиная с их рубахи, которая имеет разрез позади и застегивается или завязывается под затылком, и кончая узкими, вышитыми шнурками, штанами, весь их костюм как мужской, так и женский имеет слишком мало общего с украинским. У мужчин особенно бросается в глаза "чуга" — род верхней одежды, с огромным спускающимся сзади ниже пояса воротником, украшенным длинною бахромою из почти всегда белых толстых и длинных, напоминающих свечи или лучше сказать свечные фитили — шнурков и с длинными, оканчивающимися такими же шнурками, рукавами, которые, вдобавок, никогда не надеваются на руки, а будучи зашитыми, служат по большей части мешками для покупок и т.п. У женщин больше всего обращают на себя внимание голубые, расшитые богатым узором из красного шелкового шнурка, лейбики, и особенно "обрусы" или убрусы, большие куски тонкого полотна или кисеи, то надеваемые на голову, то висящие по плечам и во всяком случае представляющие собой переживание очень древнего головного убора славянских женщин»[9].

Таким чином, мало що в матеріальній культурі пов'язує лемків з жителями інших східнослов'янських регіонів. До того ж великороси і білоруси в даному відношенні не на багато далі від лемків у порівнянні з населенням більшої частини малоросійської етнографічної території.

У Польщі

Історія Лемківщини аж до 1939 р. по суті порівняно мало чим відрізнялася від історії інших галицько-російських земель. У Польському королівстві східна частина Лемківщини утворювала Сяноцьку землю в Російському воєводстві, а західна входила в Краківське воєводство.

Завдяки консерватизму лемків, Брестська церковна унія 1596 р. остаточно розповсюдилася на Лемківщину лише на початку XVIII в. після ухвалення унії Перемишльськой єпархією в 1692 р. (куди входили лемківські приходи), тобто більш ніж через сторіччя після її офіційного введення.

Селянська незадоволеність панськими (відповідно, в етнічному відношенні польськими, в конфесійному — католицькими) зловживаннями, особливо в гірських районах, виливалося в численні бунти і втечі. Типовим карпатське явище, що не минуло і Лемківщину, було розбійництво (збійництво). Найбільш відомим лемківським збійником, що порівнювався по знаменитості з гуцулом Довбушем або словаком Яношиком, вважається Андрій Савка (1619-1661).

Живу участь лемки взяли у повстанні Костки Наперського 1651 р., на думку багатьох дослідників, безпосередньо пов'язаному з хмельниччиною[10]. Безпосередньо перед першим переділом Польщі пам'ять про себе на Лемківщині залишили конфедерати. Симпатії лемків російським військам, що билися проти конфедератів, і які закінчилися для багатьох селян шибеницею, у своїй повісті «Шибеничний верх» увічнив письменник Володимир Хиляк (1843-1893).

Цікаво, що ще в польського періоду можна прослідкувати окремі міграції лемків до Росії. Так, наприклад, у середині 40-х рр. XVIII в. з лемківського села Бортного у Російську імперію переселився Степан Бортнянський, батько видатного російського композитора Дмитра Бортнянського (1751-1825).

У Австрії

У 1772 р. Галичина опинилася під владою Австрії (з 1867 — Австро-Угорщини). Подібно до інших галицьких русинів, лемки потрапили під подвійний гніт — австрійських німців і, безпосередньо, добре знайомих поляків. Не змінила корінним чином важке положення східнослов'янського населення і відміна панщини в 1848 р.

Недивно, що велике значення мали для лемків нові зустрічі з російськими військами, що проходили через їх землі, — в 1779, 1800, 1805 і особливо 1849 рр., коли росіяни брали участь в утихомиренні угорського повстання. Широкі маси східних слов'ян Габсбургськой монархії були приємно здивовані, якщо не сказати надихнули, своєю мовною і конфесійною спорідненістю з населенням сусідньої багатомільйонної імперії. Це з'явилося могутнім стимулом для активізації власного національного життя [12] і підсилило проросійські настрої [13].

Кажучи про XIX ст.вельми складно виділяти лемків як самостійної сили. Лемки найактивнішим чином брали участь практично у всіх галицько-російських ініціативах, не відокремлюючи себе від русинів-нелемків. Ми не будемо в рамках даної статті повторювати достатньо відомі віхи культурно-політичного життя східних слов'ян Галіції. Скажемо лише, що лемками за походженням були такі галицькі діячі, як, наприклад: Клавдія Алексович (1830-1916) — літератор, громадський діяч, одна з найосвічченіших галичанок свого часу, вже згадуваний нами письменник Володимир Хиляк або Тіт Мішковський (1861-1939) — професор богослів'я Львівського університету і глава галицько-російської матиці.

Вихідці із старовинних лемківськіх священицьких родів не були рідкісні на греко-католицьких єпископських кафедрах. До лемків можна віднести таких церковних діячів Галичини, як єпископ Тома Полянський (1796-1869), митрополит Галицький Йосип Сембратович (1821-1900), кардинал і митрополит Сильвестр Сембратович (1836-1898), єпископ Юліан Пелеш (1843-1896), єпископ Іосафат Коциловський (1876-1947)[14]. Знавцям галицько-російської літератури відомі такі лемківські імена, як Антон Менцицький (1811-1887), Олексій Торонський (1838-1901), Модест Гумецький (1842-1899), Микола Малиняк (1851-1915), Олімпій Полянський (1856-1917) і ін.

Проте вже саме в XIX в. намітилися основні тенденції, що ідеологічно відрізняли Лемківщину від інших регіонів Галіції. Саме лемки залишалися самими послідовними прихильниками концепції східнослов'янської єдності. Найбільшу популярність у лемків мали читальні русофільського (московофільського) Товариства імені Михайла Качковського, а не українофільської «Просвiти». Навіть на рубежі XIX і XX вв., коли українофільство міцно затвердилося майже по всій Галичині, Лемківщина (особливо, західна і центральна) продовжувала відстоювати старі переконання. Важливу роль у вихованні підростаючого лемківського покоління грали бурси (гуртожитки для молоді). Показово, що на початку XX ст. на Лемківщині було п'ять бурс, чотири з яких були русофільські і лише одна українофільська [15].

Таким чином, лемківство поступово стало сполучати в собі як яскраві етнографічні, так і ідеологічні (підкреслено антиукраїнофільські) характеристики. Враховуючи те, що русофіли в Східній Галіції з часом залишилися у меншині, лемки, що як і раніше усвідомлювали себе частиною Русі в самому розширеному сенсі, опинилися в умовах, близьких до ізоляції. Це ще більш сприяло кристалізації власної ідентичності, відмінної від східних галичан.

З 1911 р. почала виходити перша чисто лемківська газета «Лемко», що видавалася на діалекті і відстоювала як регіональні лемківські, так і спільноруські установки. Видання газети було припинено у зв'язку з початком Першої світової війни і кампанії, що розвернулася в Габсбургськой монархії, проти русофілів.

Необхідно згадати, що в останні десятиліття XIX ст. східні слов'яни Австро-Угорщини почали масово від'їжджати до Америки. Переважали серед них уроженці західних повітів і комітатів, тобто галицькі лемки і украй близькі їм в усіх відношеннях русини Пряшівщини[16]. Починаючи з 1891 р., коли священик Пряшівської греко-католицької єпархії о. Алексій Товт (канонізований в 1994 р. Православною Церквою Америки) приєднався зі своїм приходом до Російської Православної Церкви, на Американському континенті почастішали випадки масових переходів уніатів в православ'я. Повертаючись на батьківщину заробітчани приносили землякам звістку про «стару віру». Це підготувало грунт для активного розповсюдження православ'я на Лемківщині в міжвійськовий час. З іншого боку, православна віра проникала до лемкам з сусідньої Росії. Так, наприклад, починаючи з 1911 р. місіонерською працею на Лемківщині займався випускник Житомирської духовної семінарії місцевий уродженець о. Максим Сандович (1886-1914). Ще до початку світової війни він неодноразово під різними приводами піддавався арештам австрійських властей.

Перша світова війна

Справді трагічним етапом лемківської історії було ліхоліття Першої світової. Некажучи про жахи власне військових дій, саме тоді австрійцями були випробувані концентраційні табори для ненадійного з погляду властей, мирного населення. Видний вітчизняний фахівець з історії Галічини Н.М. Пашаєва оцінила даний час так само: «Период Первой мировой войны, вероятно, самый тяжкий период в истории русского движения в Галичине. Это период массового, физического уничтожения русских галичан, казней, издевательств, насилий. Были созданы концлагеря, концлагерь в Штирии Талергоф, предшественник гитлеровских лагерей стал символом этого страшного времени. Страшного не только насилиями, чинимыми австрийской администрацией и военщиной над ни в чем не повинными законопослушными мирными жителями, но и тем, что врагами русских галичан были свои же, галичане "украинского" направления, которые готовили заранее списки неблагонадежных, по которым хватали невинных»[17].Беручи до уваги все сказане нами вище, то недивно, що в згадані списки потрапила безліч лемків. У Талергофі, куди прямували самі різні люди, хоча б віддалено запідозрені в проросійських симпатіях, попрощався з життям цвіт лемківської інтелігенції — священики, адвокати, судді, педагоги, студенти і навіть гімназисти[18]. Всього в цьому концтаборі знаходилися понад дві тисячі лемків[19].

Персоніфікованим символом лемківських мук під час Першої світової війни став саме православний місіонер о. Максим Сандович. У 6 годин ранку 6 вересня 1914 р. він був без суду розстріляний у дворі Горлицької в'язниці. Примітно, що незадовго до цього, звинувачуваний у шпигунстві на користь Росії Сандович, що провів в останньому тюремному заточенні понад два роки, був 23 березня 1914 р. виправданий судом у Львові. Сім'ю священика вивезли в Талергоф. У 1994 р. Польська Православна Церква зарахувала о. Максима Сандовича до лику святих. Через два роки, в 1996 р., він був також канонізований РПЦЗ. Його могила в рідному селі Ждині на південь від Горлиць у декількох кілометрах від польсько-словацького кордону, є об'єктом паломництва православних віруючих і просто лемків-патріотів.

Можна орієнтовно собі представити, як би змінилася історія лемківського племені у випадку, якщо Росія отримала б у війні перемогу. Надії на це у сучасників, як відомо, були. Після зайняття ще на початку вересня 1914 р. Галича і Львова 22 березня 1915 р., після чотиримісячної облоги російськими військами був узятий Перемишль. Таким чином, практично вся Галичина, в т.ч. Лемківщина, опинилася під контролем Росії. На зайнятих територіях було утворене Галицьке генерал-губернаторське. Проте вже Горлицький прорив австро-німецьких військ (травень 1915 р.) вказав безперспективність покладань надії на возз'єднував всього східнослов'янського етнічного масиву в рамках Російської імперії. Політичні події, що послідували за цим, лише закріпили ці припущення.

Лемківські республіки

Агонія Австро-угорської імперії сприяла активізації національно-політичних пошуків різних етнічних груп, що проживали в монархії. Не стали виключенням лемки, що традиційно бажали позбавитися перш за все польського владарювання.

На східній Лемківщині, де все ж таки частково вдалося закріпитися українофілам, 4 листопада 1918 р. була створена Повітова Українська Національна Рада. Головним натхненником і організатором ПУНР був греко-католицький священик о. Пантелеймон Шпилька (східний галичанин, не лемко за походженням). Хоча формально прихильники Шпильки не збиралися створювати окремої держави, вважаючи свою територію частиною західно-української народної республіки, безпосереднього зв'язку з львівським центром у них не було. Саме тому в літературі про ПУНР часто мовиться як про «Лемківську республіку». Але вже 23 січня 1919 р. поляки ліквідовували цю територіально-політичну одиницю. Сам же Шпилька втік на Пряшівщину[20].

Інакше розвивалися події на заході і в центральній частині Лемківщини. 5 грудня 1918 р. в селі Флоринка була проголошено Руську народну республіку лемків на чолі з президентом, діячем русофільської орієнтації, Ярославом Качмариком (1885-1944). На народному віче були присутніми 500 делегатів від 130 сіл, лемківської еміграції в Америці і сусідньої Пряшівщини.

Керівництво республіки встановило щонайтісніші контакти з Карпато-російською народною радою в Пряшеві. У зв'язку з небажанням лемківськіх діячів проживати в одній державі з поляками і практичною неможливістю увійти до складу Росії серйозно розглядалася ідея приєднання Лемківщини до Чехословакії. Проте і цьому плану не судилося реалізуватися. Польські кола, що спершу спокійно відреагували на проголошення республіки, серйозно затурбувалися про можливу втрату Лемківщини. Існування Руської народної республіки Лемків закінчилося 6 січня 1921 р. арештом головних членів уряду. 10 червня того ж року в Новому Санчі відбувся судовий процес проти лідерів колишньої республіки — президента Качмарика, міністра внутрішніх справ о. ДмитраХиляка (1866-1955) і міністра сільського господарства Миколи Громосяка (1846-1924). Всі троє підсудних були виправдані, як такі, що виконували волю народу[21].

Хоча лемкам не вдалося повною мірою реалізувати власні політичні амбіції, пам'ять про спроби виділення лемківських земель з польського масиву глибоко запали в народну свідомість.

У міжвійськовій Польщі

У міжвійськовий період у відповідь на полонізацію, що посилилася, і українізацію, лемки активізували власне національно-культурне життя. Особливою підтримкою на Лемківщині користувалися Руська селянська організація і Руська аграрна партія. У 1933 р. на загальнолемківському з'їзді в Сяноці було засновано Лемко-союз — нову організація, яка була покликана захищати безпосередньо лемківські інтереси. Головним друкарським органом Лемко-союзу була газета «Лемко», що продовжувала традиції однойменного довоєнного видання. Газета виходила в Новому Санчі (1934), Криниці (1934-1936) і Львові (1936-1939).

Українофіли, що не бажали миритися з русофільськими настроями лемків, також стали активізувати власну діяльність на Лемківщині, наприклад, шляхом створення кооперативів для селян і видання проукраїнської літератури спеціально для лемків. У 1932 р. в Львові при Товаристві «Просвiта» була навіть створена особлива лемківська комісія, призначена для українофільської агітації серед лемків. Одне з відомих видань цієї орієнтації називалося «Наш Лемко» (1934-1939), головним опонентом якого, природно, була газета «Лемко». Паралельно з національними суперечками в самому розпалі знаходилися міжконфесійні баталії. У цей період, відповідно до різних даних, в православ'я перейшло від 18 до 25 тисяч лемків[22]. Не останню роль зіграли українофільські погляди направлених на лемківські приходи греко-католицьких священиків.

У 1934 р. більше ста лемківських приходів Перемишльської греко-католицької єпархії було виділені в залежну виключно від Риму Апостольську адміністратуру Лемківщини. Дозвіл на створення адміністратури з традиційною для лемків національною орієнтацією було дане Ватиканом з тактичною метою припинити перехід лемківського населення в православ'я. Не дивлячись на це, особливо слід зазначити старання на народній ниві апостольських адміністраторів патріотів Лемківщини і Русі о. Василя Масцюха (1873-1936) і о. Якова Медвецького (?—1941). Примітно, що великими ворогами Апостольської адміністратури Лемківщини були навіть не православні священики, а єпископ Перемишльській Йосафат Коциловський і його однодумці українофіли[23].

На жаль, 1939 р. практично перекреслив лемківське національне життя, що особливо розвинулося протягом міжвійськового періоду.

Друга світова війна

Після нападу нацистської Німеччини на Польщу, Лемківщина, на відміну від Східної Галиції, опинилася у сфері німецького впливу. 12 жовтня 1939 р. була створена т.з. Генеральна губернія з центром в Кракові, куди адміністративно увійшли і лемківські землі. Лемки, як і інші східні слов'яни, що опинилися в німецькій окупаційній зоні, дістали можливість добровільно виїхати в СРСР. По лемківським селам людей на цей крок схиляли радянські репатріаційні комісії. Традиційне лемківське русофільствування, по незнанню деколи трансформоване в совєтофілію, все ж таки не було сильніше за любов до своєї малої батьківщини, Лемківської Русі. Тому всього тоді в Радянський Союз виїхало лише декілька тисяч лемків. Окупація радянськими військами Східної Галіції була причиною масового притоку на територію Генеральної губернії галицьких українофілів, багато хто з яких влаштувався на Лемківщині. Німці в цілому протегували українофільськім починам і вороже відносилися до проявів лемківського русофільського патріотизму. Відношення до русофілів ще погіршало після нападу Німеччини на СРСР, доходячи до терору. Проте не дивлячись на німецьку протекцію, українофілам не вдалося досягти великих успіхів серед лемків. Емігрантський автор Іван Гвать, роздумуючи про тактичні помилки українських націоналістов, дійшов висновку, що «загальною помілкою української інтелігенції на Лемківщині і не тільки, було надто поспішне запроваджування нової назви "українці", замість старої "русини" чи "руснаки" »[24].

Самих лемків спершу добровільно, потім примусово відправляли на роботу до Німеччини. У військові роки багато лемків охоче брали участь в антифашистській діяльності. Переходячи лінію фронту, уродженці лемківськіх сіл добровільно поповнювали ряди Армії Людової і РККА.

Трагедія Лемківщини

Перемога СРСР у війні була позитивно сприйнята лемками, ще більш підсиливши народне русофільствування. Проте всупереч народним очікуванням, територію Лемківщини не поспішали приєднувати до Радянського Союзу.

До сумно відомих методів рішення етнотерріторіальних проблем XX століття відноситься примусове переселення цілої етнічної групи. Після Другої світової війни це у всій повноті торкнулося лемків. У 1945 р. на підставі договору між Польщею і СРСР про обмін населенням прикордонних територій близько 60 % лемків було переселено на Україну. В кінці війни і після її формального закінчення на Лемківщині жорстоко орудували польські банди, що забрали життя багатьох мирних жителів. Своїми діями вони примушували селян до від'їзду в Радянський Союз. Становище лемків, як це не дивно, дещо полегшила Українська повстанська армія, що розглядала лемківськоє населення, всупереч думці більшої його частини, як українців. Якщо спершу боротьба проходила між УПА і польськими бандами, то згодом озброєні українські націоналісти були вимушені битися з польськими регулярними військами.

Що не виїхали на Україну 40% лемків в 1947 р. були розкидані по населених пунктах західної і північної Польщі, німцях, що ще недавно належали. Офіційною причиною було позбавити УПА тієї підтримки, яку їй надавало місцеве населення. Насправді, всім було відомо в цілому вельми далеке і частіше холодне відношення лемків, в порівнянні з східнішими етнографічними групами, до ідей українського націоналізма. Певну підтримку лемківськими селянами УПА можна пояснити як насильницькими методами останньої, так і її очевидною захисною функцією для лемків перед озброєними польськими бандитами. Орієнтуючись на пропаганду, нові сусіди поляки вважали лемків бандерівцями, що зовсім не полегшувало повсякденне існування лемківських сімей в новому середовищі. Корінні жителі українських місцевостей, куди потрапили лемки, також сприйняли переселенців украй вороже. Зіграли свою роль і сильні культурно-мовні відмінності. Парадоксальним чином місцеві називали лемків поляками.

За словами Олени Дуц-Файфер, фахівця з історії лемківської культури, «тым самым престала істніти Лемковина як країна етнічні единородна, де розвивал ся специфічний і неповторний тып народной культуры» [25]. Саме післявоєнна трагедія лемків, втрата батьківщини — Лемківщини, сприяла посиленню процесів їх полонізації в Польщі і українізації в СРСР.

У ПНР

У 1956 р. було засновано Українське суспільно-культурне товариство, призначене для української нацменшості, до якої власті відносили і лемків. Лемківські народні діячі не упустили єдину можливість розвивати, хоча б під українською вивіскою, власне національне життя. Їм вдалося одержати деяку автономію шляхом створення лемківської секції і видання додатку на діалекті в газеті «Наше слово». Проте коллег-нелемків дратували контакти активістів лемківської секції з тими, що продовжували старі русофільські традиції - емігрантським Лемко-Союзом США і Канади і його газетою «Карпатська Русь». Різко негативно сприймалися і голоси за створення власної окремої організації[26]. Нерозуміння лемківських потреб привело до втрати лемками інтересу до даного товариства. Не секрет, що знаходячись на чужині, багато лемків сприймали своє перебування там як тимчасове, не залишаючи надій на повернення в гори. Після 1956 р. лемкам із заходу Польщі дозволили повертатися на свої родові місця, чим скористалося декілька тисяч чоловік. Проте на Лемківщині їх, як правило, чекали поляки, що вже обжилися в їх будинках...

Велику роль в збереженні лемківської культури зіграв ансамбль пісні і танцю «Лемковина». У 1983 р. вперше пройшов фестиваль «Лемківська Ватра». У 1984-1989 рр. видавалася газета «Голос Ватри», матеріали в якій публікувалися по-лемківськи. Все це підготувало грунт для відродження лемківської культури, початком якого вважається 1989 р.

Лемківське відродження

Політичні зміни в східноєвропейському соцтаборі безпосередньо торкнулися лемків в Польщі. У 1989 р. була зареєстрована самостійна лемківськая організація — Товариство Лемків (Стоваришення Лемкiв). Товариство відразу ж розвернуло активну діяльність на культурній ниві, в такому ж темпі що продовжується і понині. З того ж 1989 р. в Криниці почалося видання газети (пізніше за журнал) «Бесщади».

Члени Товариства Лемків вважають себе частиною русинського народу, не ідентичного українському[27]. Не дивлячись на це, особливо на Лемківщині, разом з констатацією власних регіональних відмінностей, багато діячів підкреслюють свою приналежність до світу Русі, причому, на відміну від українофілів, не виключаючи з нього Росію і Білорусію. Як зразок лемківського відношення до східнослов'янських побратимів процитуємо уривок з тексту Петра Трохановського, присвяченого тисячолітньому ювілею входження білохорватських земель в Древньоруську державу: : «Наша любов (нащадків білих хорватів до Русі. — М.Д.) стала ся так автентична, чиста, благородна, же і по великих бурях, значених нашыма слезами, не перестали мы любити культуры — днес уж — великоруской, білоруской, украінской» [28]. А, наприклад, згадана вище Олена Дуц-Файфер, кажучи про нову межу між Євросоюзом і рештою держав, охарактеризувала положення русинів (в т.ч. лемків) так: «Русины на теперішній теріторії суть единое руськов групов в Европі. Iншы обширы руськости, т.з. Українці, Росіяне, котры тоту културу презентують суть за границями ЕУ» [29].

Правда, діяльність лемківських актівістів-русинофілів припала до душі не всім. Як і в міжвєнний час, після 1989 р. українофіли створили паралельні організації для лемків. Найбільш крупною лемківською українофільською організацією є Об'єднання Лемків, що діє рука в руку з Об'єднанням українців Польщі — спадкоємцем Українського суспільно-культурного товариства. Лемкам-українофілам вдалося захопити в свої руки фестиваль «Лемківськая Ватра», що став щорічним, внаслідок чого незгодні з цим лемки-русинофіли («лем-лемки») почали проводити свої альтернативні фестивалі на Заході Польщі. У підкреслено українофільському руслі діють і лемківські активісти на Україні, що, ймовірно, пояснюється виключно політичною кон'юнктурою і значною втратою лемківських традицій. Про близькість або віддаленість цих двох сучасних орієнтацій до Росії свідчать наступні тенденції. Якщо діячі русинської орієнтації — переважно православні, то люди лемківського походження, що рахують себе українцями, в основному греко-католики. Лемківська ж мова, що не визнається українофілами, у Краківському університеті викладається в комбінації саме з російською мовою.

Закінчуючи наше коротке оповідання, ми повинні визнати, що не дивлячись на всі перепетії останнього сторіччя, лемки все ж таки збереглися як специфічний сегмент східнослов'янської спільноти, і хоча б що частково утримали свою самобутність. Сьогодення лемків, розділеність кордонами і ідеологічна роз'єднаність, полонізація і українізація не вселяють оптимізму за долю цього стародавнього племені. Асиміляція в переважно іншоетнічному оточенні, поза сумнівом, бере своє. Разом з цим, культурна робота лемківських активістів продовжується. Не перестають проводитися численні фестивалі, літературні конкурси, дитячі заходи, направлені на прищеплення молодому поколінню пошани до рідної культури. З кожним роком виходить все більше літератури, присвяченої лемківським проблемам.

Залишається жалкувати, що проблеми русинів-лемків залишаються практично поза сферою уваги Росії, з якою лемків пов'язує єдиний древній корінь. Адже збереження старовинних лемківських традицій — це не тільки турбота про малу регіональну культуру, але і продовження днів найзахіднішого бастіону нашої загальної батьківщини — Русі.

[1] Магочiй П.Р. Карпатьскы Русины. Б.м., 2006. С. 3. [2] О слове руснак см.: Геровский Г. К вопросу о значении названия «руснак» //Путями истории. Общерусское национальное, духовное и культурное единство на основании данных науки и жизни. Під ред. О.А. Грабаря. Т. I. Нью-Йорк, 1977; теж//Суляк С.Г. Осколки Святой Руси. Очерки этнической истории руснаков Молдавии. Кишинев, 2004. [3] Лемкин И.Ф. История Лемковины. В V Частях. Юнкерс, Н.Й., 1969. С. 24. [4] Дуцъ-Файфер О. Лемкы в Польщы / /Тривалість регіональних культур. Русини і українці на їхній карпатській батьківщині та за кордоном. Упор. П.Р. Маґочий. Нью-Йорк, 1993. С. 82-83. [5] Геровский Г. Народная речь Пряшевщины //Пряшевщина. Историко-литературный сборник. Прага, 1948. С. 121-122; Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород, 2001. С. 420. [6] Гунянка В. Карпаторусскій букварь. Цінцінатті, Огайо, 1931. С. 55-56. Цікавими є слова того ж автора про російську літературну мову, названу ним великоросійською. Визнаючи, що він не завжди відразу зрозумілий непідготовленим лемкам, Вислоцький пише, що «то языкъ всей Россіи, на томъ языыке издается найбольше русскихь книжокъ и всймъ русскимъ племенамъ тотъ языкъ треба знати» (С. 55). [7] Дуцъ-Файфер О. Вказ. тв. С. 83-84. [8] Попов Н. Русское население по восточному склону Карпат (Гуцулы — Бойки — Лемки). М., 1867. С. 20-23, 25-26. [9] Галичина, Буковина, Угорская Русь. М., 1915. С. 28-29. [10] Гватъ І. Історія Північної Лемківщини до вигнання лемків //Лемківщина: земля — люди — історія — культура. Ред. Б.О. Струмінський. Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1988. Т. І. С. 171-172. [11]" Трохановскій П. Димитрий Бортняньскій (1751-1825) //Лемківскій річник 2001. Крениця-Ліґниця, 2001. С. 81-82. [12] Гватъ І. Вказ. тв. С. 175-176. [13] Заслуговує уваги наступний цікавий, але забутий факт. У 1849 р. до Санкт-Петербургу відправилася делегація від жителів Карпатської Русі, метою якої було просити російського государя про опіку і захист. На чолі делегації був уродженець лемківського села Шляхтова Новотаргського повіту Михайло Гринда (1804-1855). З невідомих причин, Микола I так і не прийняв ходоків, хоча вони були забезпечені житлом і харчуванням. Найімовірніше, імператор просто не побажав ускладнювати відношення з Австрією. Цікаво, що Гринда залишився в Росії, прийняв православ'я, а в 1854 р. навіть випустив власну книгу «О Лемках и других народах российских по роду и племени». Проте під впливом петербурзької богеми захопився лівими ідеями, був арештований і по дорозі в заслання до Сибіру покінчив життя самогубством. Див.: Забытый бунтарь //Карпаторусский календарь Лемко-Союза на год 1960. Склав Н.Цисляк. Юнкерс, Н.Й., б.г. С. 87-92. [14] Курилло Т. Лемкы — князями Церквы / / Календар «Лемка» на рок звычайный 1938. Б.м., б.г. С. 59-66. [15] Горбалъ Б. До істориі рускых бурс на Лемковині / /Лемківській річник 2001. Ліґниця-Крениця, 2001. С. 63. [16] Історія еміграції з Карпатської Русі в США і Канаду — самостійна, гідна окремої уваги тема. Лемки стали тут одним з яскравих елементів в мозаїці т.з. Американської Русі. Ще в кінці XIX в. галицько-російський історик Ф.І. Свистун охарактеризував її так: «Американская Русь есть самою молодою веткою Прикарпатской Руси. Состояніе Американской Руси для насъ уже по той причині любознательное, ибо на ней можемъ видати, къ чему способенъ карпатороссъ, если онъ выйдетъ изъ гнета и попадешь въ больше благопріятньш условія жизни». Див.: Ф.И.С. Прикарпатская Русь подъ владъниемъ Австріи. Ч. 2. (1850-1895). Львовъ, 1896. С. 730. Аж до сьогоднішнього дня в США і Канаді діють різні світські і церковні організації (по назвах — лемківські, карпаторуські, карпато-русинські, русинські, рутенські, українські або просто руські), значна частина членів яких родом з Лемківщини. Правда, в більшості випадків, завдяки активним асиміляційним процесам, вже йдеться про англомовних американців лемківського походження. [17] Пашаева Н.М. Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ-ХХ вв. М., 2001. С. 140-141. [18] Ваврик В.Р. Терезин и Талергоф. М., 2001. С. 75. [19] Horbal В. Dziaialnosc polityczna Lemkyw na Lemkowszczynnie 1918-1921. Wroclaw, 1997. S. 33. [20] Гвать I. Вказ. тв. С. 180-183. [21] Найбільш авторитетна робота, присвячена історії республіки: Horbal В. Вказ. тв. [22] Гвать I. Вказ. тв. С. 190. [23] Лемкин І.Ф. Вказ. тв. С. 169. [24] Гвать I. Вказ. тв. С. 207. [25] Дуць-Файфер О. Вказ. тв. С. 92. [26] Drozd R., Haiagida I. Ukraincy w Polsce 1944-1989. Warszawa, 1999. S. 168. [27] Сучасний русинський рух у Карпатському регіоні і за його межами — цікаве і далеко не однорідне явище. На відміну від минулого русофільствування, не дивлячись на загальний антіукраїнофільській вектор, прихильники руху вважають русинів Закарпатської області, Словаччини, Румунії, Угорщини на південних схилах Карпат, лемків Польщі на північних схилах і специфічну групу бачвансько-сремських русинів на Балканах самостійним східнослов'янським народом. Див. статтю: Дронов М. Карпатская альтернатива (краткая справка о русинском движении) //Суляк С.Г. Осколки Святой Руси. Очерки этнической истории руснаков Молдавии. Кишинев, 2004. [28] Трохановскій П. Ци радісний то ювілей? / / Лемківській календар 1993. Ліґниця-Крениця, 1993. С. 46-47. [29] Погляды Русинів з 3. Меджінародного бєнале в Криниці //InfoPycин. Пряшів, 2004, № 7-8. С. 11.


Переклад на українську мову порталу Lemky.com
Оригінал російською мовою http://vestnik.malorus.org/vestnik20061-dronov.html
Фото Дмитра Стаховського
скачать dle 11.3

оновити, якщо не видно коду